Книги Софія Андрухович

Софія Андрухович — авторка, яка вміє заглядати в душу до своїх персонажів. Вона створює їх такими глибокими, неочевидними, переконливими, що, познайомившись з ними вперше, не забудеш їх та й навряд чи відпустиш, а може, то вони не відпускатимуть тебе.

Тож перевидання двох ранніх книжок Софії Андрухович: збірки оповідань «Жінки їхніх чоловіків» та повісті «Старі люди» з ілюстраціями Олени Стельмах — це повернення до історій непересічних і водночас буденних жінок і чоловіків, частіше все-таки жінок.

Це історії про тілесність та ідентичність, про межі та їхню відсутність, про любов і проживання, злиття й відокремлення, пошук себе та в собі, спокусу, спокушання і відторгнення. Це калейдоскоп жінок, яких мрієш зустріти і хочеш уникати, а також історія однієї пари, у якої були роки за плечима, та не було старості, лиш велика любов і вміння бути тут і зараз, проживаючи кожну мить разом.

Понівечений до невпізнаваности в одній із гарячих точок на Сході України, герой роману «Амадока» тільки дивом залишився живим. Це сумнівна втіха, оскільки важкі травми призвели до повної втрати пам’яти: чоловік не пам’ятає ні свого імени, ні звідки походить, не пригадує жодної близької людини, жодного фрагмента свого попереднього життя. Таким його і віднаходить жінка, любов і терпіння якої здатні творити дива: сягати найглибших пластів забуття і спогадів, поєднувати розрізнені клапті понівеченої свідомости, зшивати докупи спільну історію.

Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?

Сьомга – вид лосося – рожева, м'ясиста риба, що аcоціюється з вагіною. Софія Андрухович, використовуючи цю двозначність, пише про жіночу сексуальність і одночасно подорожує в дитинство і юність. Ця подорож багата смаками і запахами, сповнена еротичними підтекстами. Слідом за автором ми бачимо невелику квартиру, розташовану неподалік від психіатричної лікарні, у дворі якої, немов у саду Едему, діти збирають кислі яблука і вперше пробують палити, шкільних друзів головної героїні і навіть сцену дефлораціі.
«Сьомга» є свого роду інтимною автобіографією – солодкою і смачною одночасно. Оповідь Софії невибаглива і чутлива. Навіть гидкий вуайєрист наділений в її творі людськими рисами, а прості люди сповнені загадок і бажань. Саме завдяки манері написання Софія Андрухович створює атмосферу, яка містить елемент смутку і глибокого гуманізму.
Книга увійшла в короткий список (п’ятірку кращих) на конкурсі «Книжка року Бі-Бі-Сі – 2007».
Роман отримав другу премію на конкурсі«Краща українська книга» 2008 року від журналу «Корреспондент».