Издательство Темпора

Людське життя — це багатовимірна гра в шахи. Ми бачимо не всі поля, на яких граємо, зауважує Оен. І саме тому не завжди можемо завершити гру вчасно. Карма, провидіння, доля чи фатум знову і знову повертає нас до гри — доки ми її не завершимо.
Людина може скніти в замкнутому колі подій і персонажів усе життя, а може наважитися й вийти з нього. Герой метафоричної повісті Олександра Бабінського уже давно розпочав свою гру в Задзеркаллі. Він змушений залишатися в колі випробувань, доки не складе всі необхідні іспити...

Король в українській історії — це не чужий володар. Сприйняття короля як свого в нашій історичній традиції пов’язане передусім із Данилом Романовичем та його коронацією в середині XIII ст. Однак наші предки від середини XIV ст. і аж до кінця XVIII ст. також жили під владою королів. Здебільшого польських, меншою мірою угорських, але ці королі були володарями наших пращурів у ті часи, коли держави, до складу яких належали українські землі, не були національними. У цій книжці йдеться про королів та династії від 1340-х і до 1790-х років, підданими яких були наші предки. У першій частині розказано про королів із династії П’ястів, Анжу та Яґеллонів. Друга частина висвітлює історії виборних королів, яких шляхта обирала на елекційних сеймах у Речі Посполитій. У вісімнадцяти нарисах представлено біографії монархів та історії династій у контексті нашої історії.

Останній том епістолярної спадщини В’ячеслава Липинського включає 131 лист ученого до відомих українських громадсько-політичних діячів за алфавітом від «Ш» до «Я». Переважна більшість із них (листи до Павла Шандрука, Богдана та Сергія Шеметів, Олександра Шпилинського, Федора Штейнгеля, Олександра Шульгина, Вадима Щербаківського, Левка Юркевича, Андрія Яковліва, Миколи Яроша) опубліковані вперше. Оригінали цих листів В. Липинського зберігаються в  Історичному архіві Української греко-католицької церкви в  Римі. Листи вченого Олександру Шаповалу, Сергію Шелухину, Івану Шендрику, Андрею Шептицькому, Богдану Ярошевському збережені в  колекціях Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного історичного архіву України у Львові та Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Частина з них була надрукована в наукових збірниках та періодичних виданнях.
Книжка розрахована на професійних істориків і політологів, усіх зацікавлених історією.

Черговий том «Спадщини В’ячеслава Липинського» включає 157 листів вченого до відомих українських громадсько-політичних та культурних діячів і установ за алфавітом від «Т» до «Ч». Переважна більшість із них (листи до Михайла Тимофіїва, Михайла Тишкевича, Івана Токаржевського-Карашевича, Євгена Томашевського, Михайла Ханенка, Андрія Холоневського, Івана Хоменка, Климентія Чайки, Андрія Чайковського) опубліковані вперше. Оригінали цих листів В. Липинського зберігаються в Історичному архіві Української греко-католицької церкви в Римі та Архіві Наукового товариства імені Шевченка в Нью-Йорку. Листи вченого до Степана Томашівського, о. Михайла Фірака, Івана Франка, Євгена Чикаленка збережені в колекціях Центрального державного історичного архіву України у Львові, Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Архіву ім. Д. В. Антоновича Української вільної академії наук у США та Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського.

Сьогодні ми у пошуках адекватних слів для позначення досвідів, що їх переживаємо. Є потреба порівняти війну, на якій і якою ми живемо, з тими, які лише бачили в кіно чи про які читали в новинах. Про кожну з воєн пишуть і чимало книжок, кожна війна набуває свого звучання, кожен автор виробляє свої смисли і руйнує уявлення про війну як про неперсоніфіковане абстрактне зло. І кожна війна вимагає своєї мови.
У цій книжці триває 17 воєн – сучасних, тих, що розгорталися або на зламі століть, або в XXI сторіччі. Авторка пише про твори, які популярні у своїх літературах і описують досвіди, про які, на жаль, рідко хочеться чути. Але хто зна, можливо, чужий досвід – проговорений, переосмислений – допоможе і нам подолати травматизм нашого, у нашій війні?

У книжці йдеться про військову службу українців в імперії Габсбурґів: вік та час призову, можливості для кар’єри в офіцерському корпусі й серед підофіцерів, мовне питання в багатонаціональній армії, участь у багатьох війнах на Європейському континенті в ХІХ — на початку ХХ століття. Крім того, подано короткі історичні хроніки піхотних та кавалерійських полків, у яких служили українці. Книжка містить багато ілюстрацій, чимало з них опубліковано вперше.

Величезну кількість інформації ми сприймаємо через слух. Не останню роль у цьому відіграють технології, пов’язані з радіохвилями, серед іншого - і радіо. Винаходу вже понад сто років, ми народилися, коли радіоприймачі були присутні в нашому побуті, і не вважаємо ці прилади чимось надзвичайним. А проте історія розвитку радіомовлення, зокрема — українського радіомовлення, надзвичайно цікава. Мало того, що вона тривалий час перебувала в тіні телебачення, так ще й історію українського радіо писали під московськими впливами та радянською цензурою. І, за деякими винятками, вона ще не була науково-популярно розказана з українського погляду. Авторка простежила шлях, який пройшло наше радіо на тлі цілої епохи: від оптичного передавання інформації до радіомовлення в FM, від примітивних детекторних приймачів до застосунків у смартфонах, від перших «радіогазет» до наших сучасних реалій.

Азербайджанська письменниця Гюнель Мовлуд платить спокоєм і безпекою за публічну дружбу з етнічною вірменкою Едітою Бадасян. Арчіко та Паата Рогава, будинок яких стоїть на межі між Грузією і невизнаною республікою Абхазією, шукають свого втіклого коня — за що на рік потрапляють до абхазької тюрми. Документалістка Ануна Букія нелегально переходить річку Інгурі, щоб побачити в Сухумі будинок, де жила в дитинстві та який покинула під час війни 1992–1993 років. Студентку Кароліну Дутку викликає на розмову «придністровське МГБ» — за фотопроєкти, над якими вона працює… Протягом 2016–2018 років українські журналістки Тетяна Козак і Анастасія Магазова подорожують Грузією, Вірменією, Молдовою, Азербайджаном та невизнаними квазідержавними утвореннями, що з'явилися на території цих країн після розпаду Радянського союзу. У репортажах і нарисах, що увійшли до збірки «Невизнані історії», авторки розповідають про долі людей, які десятиліттями є заручниками невизнаного статусу, а також пробують змоделювати можливе майбутнє Криму й Донбасу