Книги издательства Виват (Пеликан)

Широка війна, наче гігантська анаконда, наближається повільно й безшумно. Пастор-євангеліст, військовий капелан і багатодітний батько Григорій Мотуз як ніхто гостро відчуває її нудотний подих. Мало хто вірить, що враг наважиться напасти. Проте їхні ілюзії розлітаються тієї ж миті, коли перші   снаряди і міни вбивають перших людей і за лічені дні місто Марії перетворюється на цвинтар.

Ворог оточує Маріуполь, тож пастор евакуює родину, родини прихожан і військових, дитячий притулок. Його волонтерський капеланський батальйон працює в «сірих» зонах по всій лінії фронту, а сини воюють і рятують людей пліч-о-пліч із батьком.

В одній із експедицій Григорій, осліплений вибухом, потрапляє в полон. Прикутий до підлоги у «столипінському» вагоні, він пригадує власне життя: дитинство, службу в радянській армії, боротьбу з наркомафією за безпритульних підлітків, пошук свого коріння і правди у мареві ворожої пропаганди…

Насправді ця війна — між Світлом і Темрявою, між цивілізацією життя і цивілізацією смерті — триває значно довше, ніж 400 років. І настав час для фінального епізоду.

Чому варто прочитати?
• «Українські музи не мовчать, коли говорять гармати», а досвід проживання війни вже активно осмислюється митцями у літературній формі — дана книжка ще один чудовий доказ цьому. У ній автор на основі переживань та досвідів її учасників і свідків конструює певні універсальні для всіх нас образи й висловлює спільні думки. У підсумку читачі отримують глибокий багатошаровий текст, який ніби говорить до них різними голосами, але хоче сказати головне: «Війна — жах, але ми всі вийдемо з неї новими людьми».

Про автора
Для Євгена Положія письменництво — династична професія, адже він народився у сім’ї відомого фантаста Віктора Положія. Але кар’єру він починав у журналістиці, був головним редактором багатьох видань, ось вже понад 25 років очолює редакцію сумської суспільно-політичної газети «Панорама». Першу збірку віршів та прози видав 1996 року, відтоді написав ще з десяток книжок, найвідомішу з яких — «Іловайськ» — екранізували.

Валер’ян Підмогильний хотів написати роман, у якому майстром корабля буде жінка. І написав «Невеличку драму» — роман про нові взаємини, новий побут, нову мораль і вічні питання, які постають у несподіваних учудненнях доби технічного прогресу. Шалена ірраціональна пристрасть чи холодний раціональний розрахунок — хто вийде переможцем із двобою? Чи перемога взагалі можлива, якщо і кохання, і страждання — лише стандартні реакції білка? Підмогильний майстерно розігрує на камерній сцені невеличку драму, назва якій — життя. Це один з найкращих філософських романів в українській літературі ХХ сторіччя.

Певно, найбільшим скарбом у прозі Підмогильного є тонкий психологізм і вміння письменника доносити до читача глибинні переживання своїх героїв — непростих, мінливих особистостей. Ось і у цій книжці така майстерність оповідача підсилює, на перший погляд, звичайний, а якщо копнути глибше — екзистенційний, сюжет. Чудесною стороною роману є його фемінна проблематика й орієнтація на жіночий світ загалом. Для сучасної аудиторії метаідеї твору будуть зрозумілими й близькими навіть через майже сторіччя після його написання.  

Іспит і перші страхи позаду. Окрилені артеміди готові знову боротися з несправедливістю, рятувати світ... а їм відводять роль няньок заможної пані й засилають аж на Мадагаскар. На острові ж — райський куточок, жодної тобі небезпеки! Хочеш — купайся, споглядай зебу, їж фрукти… Та враз місія, що скидалася на відпочинок, перетворюється на пекло, і відтоді кожна з чотирьох дівчат торує власний шлях — у Нью-Йорку та Тбілісі, Гонконгу й Відні. А незабаром до Амелі надходять листи: таємничий К. обіцяє розповісти про справжню причину смерті її батьків. То невже притулок «Артеміда» далеко не благодійний прихисток для обдарованих сиріток, а гер Фрідріх не той добрий дідуган, яким здається? Амелі запитала б у нього особисто, та опікун безслідно зник. Чи ж не час артемідам знову зібратися разом?