Видавництво Комора

З ким товаришувала Лариса Косач, ким захоплювалася і з кого кпила, що читала, де бувала, чим журилася і про що мріяла, як народжувалися задуми її творів…

Із листів, написаних до рідних, близького оточення і «товаришів по зброї», перед нами постає молода, енергійна, блискуче освічена українська аристократка, яка активно відстоює свої погляди, творить нові смисли і змінює світ.

Уперше опублікований без вилучень, зі збереженням авторського правопису, епістолярій Лесі Українки відкриває читачам можливість по-новому побачити одну з найяскравіших постатей української культури межі XIX-XX століть.

Травень, 1992 року. Молодій боснійці С. двадцять дев’ять років, вона освічена, красива, має власний будинок і роботу вчительки у невеликому містечку. Має друзів і нормальне життя. А тоді одного дня у її двері стукає сербський солдат.
Березень 1993 року. Виснажена і зневірена емігрантка народжує у Швеції дитину. Втім, на відміну від інших новонароджених у палаті, у цього немовляти немає імені, країни, мови чи батька, натомість є багато батьків, безлика маса солдатів, які ґвалтували С. у «жіночій кімнаті» концтабору.
«Ніби мене нема(є)» – це приголомшливий роман про масові випадки насилля над жінками під час війни у Боснії, заснований на реальних свідченнях жертв, на невигаданих історіях та болючих травматичних спогадах жінок, із якими спілкувалась Славенка Дракуліч.

«Романи Куліша» — белетризована біографія Пантелеймона Куліша, що ілюструє, як у його епоху розвивалися любовні стосунки. Значна частина описаних тут любовних історій відбувається не у реальному житті, а у фантазіях людей, які активно листуються. Це абстрактні, вигадані, деформовані, ідеалістичні романи. Це історії захоплень і зречень, поривів і стриманості, палкої пристрасті і німотного мовчання.

Героїнею одного із таких романів постає і Марко Вовчок. І саме їй В. Домонтович присвятив окрему, так і не завершену, однак від того не менш цікаву біографію «Мовчуще божество».

Впродовж восьми тижнів, з 20 квітня по 22 червня 1945 року, 34-літня берлінська журналістка, залишившись із невеликою групою сусідів у багатоквартирному будинку без їжі, електрики, газу й води, провадила щоденні записи свого досвіду виживання у плюндрованому Червоною Армією місті. В результаті постав унікальний літературний та історичний пам’ятник, якому в мемуаристиці Другої світової війни належить почесне місце — поруч із щоденниками Анни Франк, Віктора Клемперера та Мічігіко Хачійя. Кмітлива, спостережлива, сповнена вітальних сил і непохитного здорового глузду, героїня-оповідачка «Жінки в Берліні» стала голосом безсловесних мільйонів жінок, яким випало відбудовувати життя з руїн, у матеріально й морально знищеному світі.

Ця книжка представляє історію багатолітньої дружби одного з найвидатніших мовознавців 20‑го століття, провідного еміґраційного мислителя, критика й культуролога, професора Колумбійського університету в Нью-Йорку Юрія Шевельова-Шереха (1908–2002) та письменниці Оксани Забужко (1960 р. нар.). Їхнє листування 1992–2002 рр. супроводиться докладними коментарями О. Забужко, а також підбіркою з їхніх творів, які обговорюються в листах. На читача чекає не лише ближче знайомство з двома визначними культурними постатями, а й захоплююча інтелектуальна пригода в бурхливому історичному пейзажі рубежу віків, побаченому їхніми очима.

П’ять років на межі століть, за які у житті поетеси сталося так багато. Вона долає хворобу, натхненно пише й перекладає, тяжко переживає смерть коханого Сергія Мержинського, наснажується ніжною дружбою Ольги Кобилянської, відданістю Климента Квітки, незмінною підтримкою рідних. Спілкується з письменниками, артистами і політиками, багато подорожує — часто вимушено, а проте радо, вчить італійську, намагається здобути фінансову незалежність, бере на себе роль родинного миротворця, нарікає на виснажливість закупів за кордоном і грубість російських туристів, шиє собі одяг і виписує книжки з європейських бібліотек… Яскрава картина fin de siècle, якою її побачила блискуча інтелектуалка з української аристократичної родини, ненароком написаний геніальний роман у листах.

Видатні містифікації, жертвами яких стають тисячі людей, навіть незгірш освічених і цілком статечних, – не винахід «епохи постправди». У матінки Макрини Мечиславської, святої мучениці за католицьку віру, запобігали ласки сановники й аристократи, вона мала аудієнції в Папи й зналася з Адамом Міцкевичем, про неї писали Юліуш Словацький та Станіслав Висп’янський.

У книзі Яцека Денеля з переплетених монологів Макрини-Юльки постають різні версії однієї приватної історії, яка свідчить, що розмежувати побожність і глум, святість і божевілля іноді майже неможливо, а часто – просто нікому не потрібно. Ми ж завжди віримо в те, у що хочемо вірити.