Видавництво Урбіно

«По той бік серця» — один з найцікавіших та найоригінальніших творів Юрія Смолича, химерний роман, у якому двійко героїв-антиподів мають одне ім’я та прізвище й упродовж понад десятка років перетинаються, переживаючи найнеймовірніші події: від знайомства на пароплаві до Києва й до загибелі — от власне, кого з них? Обидва пройдуть крізь більшовицький переворот 1917-го, зустрінуться в петлюрівській армії, на еміграції в Берліні й за амністією повернуться до Радянської України, де їхні пригоди будуть не менш химерними. Час від часу їх супроводжує й автор, аж ніяк не епізодичний герой власного роману.

Твір багатошаровий, сповнений гротеску й іронії, за якими читачеві ще важко було відгадати страх перед новою владою й тоталітарним майбутнім, яке от-от проявить себе в усій своїй хижості. Водночас автор не міг не захоплюватися індустріальним поступом, який, укупі з українізацією, створював ілюзію імовірності побудови сильної й заможної України. Марно шукати в романі приписуваної радянськими літературознавцями критики українського націоналізму чи звеличення радянської влади. Після 1930 року роман «По той бік серця» жодного разу не перевидавався.

До книжки Петра Панча (справжнє ім’я — Петро Йосипович Панченко) входять дві повісті: «Голубі ешелони» (1927) й «Реванш» (1930) та два оповідання: «Зелена трясовина» (1923) й «Мишачі Нори» (1923).

«Голубі ешелони» друкуються в першій редакції 1927-го року. Згодом, у 1947-му, автора нещадно розкритикували, і наступні редакції «Голубих ешелонів» були цілком змінені ідейно й художньо та, як наслідок, ґрунтовно радянізовані. Власне первісний твір багато в чому автобіографічний і відбиває період, коли офіцер Петро Панченко у 1918 році приєднується до Запорізького корпусу полковника Петра Болбочана, який першим перейшов на бік Директорії, очоливши повстання проти Скоропадського.

Повість «Реванш» після 1930 року досі не перевидавалася, хоча в 1962 році автор створив нову редакцію, яка зберігається в архіві письменника.

Оповідання Панча — яскраве свідчення ставлення мешканців провінційних містечок Слобожанщини до більшовицького перевороту та реалій тогочасного життя.

Поняття «Третій Харків» створив Юрій Шевельов у своєму есеї «Четвертий Харків». Для нього столичний період слобожанської метрополії був найяскравішим в історії міста. Як він писав сам: «Ви проголосили Харків столицею України? Гаразд, ми зробимо його таким. Ми сповнимо його українським змістом. Третій Харків  — Харків Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового «Березоля», виставок АРМУ в залах колишнього монастиря, непримиренно-палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській, Курсів сходознавства, українського студентства, українського походженням, душею, програмою й прагненням, поволі українізованих заводів і установ, неповторний, невідтворний, сповнений життя і безуму дерзання. Третій Харків, Харків нашої молодої молоді».

У книжці зібрано есеї про яскравих творців Третього Харкова та їхні твори, а саме: Миколу Хвильового, Миколу Куліша, Леся Курбаса, Аркадія Любченка.

Життя українського села в Карпатах, звичайні дитячі радощі й фантазії, передчуття війни, прихід Червоної Армії, а потім і німецької. Неймовірний, сповнений магії текст, який відразу захоплює й не відпускає до кінця. «У день, коли вибухнула Друга світова війна, мені було сім років та чотири місяці, і я мешкав у селі Ясень над Лімницею. Мій батько, австріяк за походженням, легіонер Юзефа Пілсудського, був лісничим, а моя мама, українка й донька греко-католицького священика вчителювала в місцевій школі. Імовірно, завдяки цьому я не поділив сумної долі мого однолітка із сусіднього лісництва. Повісті «Золота сурма» й «Пекло ввійшло до раю» − частини моєї значною мірою автобіографічної тетралогії, дія в якій відбувається в 1939-1941 роках в українському селі на польських Кресах».