Видавництво Старого Лева

«Він — той, хто символізує собою покоління. Розумний, талановитий, сміливий. Цим хлопцем можна пишатися», — говорить про Лемберґа один із військових. Лемберґ і справді є представником нового покоління українців, для яких Україна — не просто слово, моральні цінності — не порожній звук, а життєвий принцип. І заради цього можна зважитись ризикнути життям. Це зробив Лемберґ, це зробили хлопці й дівчата, які замість улюбленої роботи узяли до рук зброю, а родиною їм стали бойові побратими. Ті, хто пішли на війну добровольцями, схожі між собою. Тому хтось упі­знає в цій книжці свого сина, чоловіка, брата… А як тепер жити саме їм — дружинам, мамам, найріднішим? Як долати щоденну тривогу і біль, який, здається, проникає в кожну клітину тіла? Олена Чернінька ділиться своїм досвідом мами Воїна, який на час написання цієї книжки — зниклий безвісти. Вона ділиться досвідом переживання, болю, переосмислення, пошуку сенсів, світла і віри.

У цій книжці, за словами авторки, немає жодного вигаданого слова. Лише відкрита правда, як відкрита рана. І велика віра в життя.

До книги «Лексикон таємних знань» Тараса Прохаська входить кілька повістей та оповідань. Знайома й уже люблена читачами повільна проза Прохаська занурює у світ почуттів і відчуттів, знаків, вказівок, стежок і лабіринтів.

Деякі розповіді автора майже безсюжетні, позбавлені пафосу й моралі, зате насичені безліччю деталей і описів, завдяки чому стають позачасовими й позапросторовими історіями.

Автор запрошує зосереди­тися на найдрібніших змінах довкілля, стверджуючи, що не трапляється «досвіду забагато, досвіду зайвого, досвіду хибного».

Книга зацікавить вибагливого читача, спраглого естетичного інте­лектуального читання.

Олександр Михед почав писати книжку «Позивний для Йова» у перший день широкомасштабного вторгнення, що трапилося на восьмому році російсько-­української війни. Автор працював над книжкою протягом тринадцяти місяців, писав про те, що пережив разом із дружиною, про своїх батьків, які майже три тижні були в Бучі під час окупації. Про те, як змінюємося ми, як наша повсякденна мова стає мовою війни, колись звичні й важливі речі — ​болючими тригерами, а певні відчуття та емоції — ​такими, які хочеться забути, але й водночас запам’ятати назавжди.

Ця книжка не є винятково рефлексією автора, радше навпаки: він зібрав й виклав думки і переживання багатьох українців протягом першого року вторгнення. Україн­ці, як і колись старозавітний Йов, нині проживають жахливі втрати. Як ми втрачаємо найрідніших друзів і домівки? Як змінюються українські діти і яку постпам’ять матиме наступне покоління? Врешті — ​хто кожен із нас у цій війні?

Толік щойно здійснив головну мрію свого життя: купив будинок, де все буде так, як хоче лише він, та ще й у чотирьох тисячах кілометрів від усієї своєї надокучливої родини. Однак війна перевернула все, і на голову йому звалилась рідня: мама, одноногий дядько, далека родичка зі своїм слинявим песиком, сестра з депресивною подругою і навіть котячі свекруха й невістка.

У той час, коли в Україні розносить вибуховими хвилями вікна, гинуть сотнями й тисячами люди, у будинку Толіка війна не окопна, вона отака, життьова: у деталях побуту людей, які намагаються в чужій країні створити свою тимчасову домівку із запахом помідорів. Тут є та нестерпна простота повсякдення людей, душі яких — вдома, в Україні. Але війна — весь час з ними. Вона — як та драбина, яка має багато щаблів, висот і вимірів.

«Спорудження мосту» — найновіша книжка Костянтина Москальця, одного з найцікавіших сучасних українських есеїстів. Тексти, зібрані під її обкладинкою, умовно можна поділити на декілька змістових частин: есеї медитативні, світоглядно-споглядальні; есеї про улюблених — письменників, філософів чи святих, а також про письмо й літературу; есеї, присвячені світові цифрової і технічної реальності, якою цікавиться автор; есеї-оповіді із життя; і есеї, написані як рефлексії на події війни.

Спільним для текстів видання є вишуканий стиль, ерудованість, добре почуття гумору і тонка емпатія — там, де вони доречні. У книжці є місце на смуток і на радість, на сміх і на роздуми про вічні речі, як-от любов і смерть, прощення та співчуття, молодість і старість тощо. Потреба рефлексувати про важливе і є в певному сенсі нашим щоденним спорудженням мосту, завдяки якому потрапляємо на береги, донедавна невідомі й недоступні для нас.

Київський юрист Едем вважає себе невдахою: він смертельно хворий, не досяг успіхів у кар’єрі, а головне кохання свого життя втратив п’ятнадцять років тому. У мить найбільшого розпачу перед ним виникає джин і пропонує договір: безсмертну Едемову душу в обмін на можливість пожити чужими життями. Від залитої світлом телестудії — до темних коридорів влади, від пишних прийомів мільярдерів — до обшарпаних стін дитячого притулку, від відкритого вітрам даху хмарочоса — до зали Небесного суду, куди ніколи не добирався вітер... Багатство, влада, слава і любов закрутяться у вирі однієї угоди, яка змінить долі всіх, до неї причетних.

«Часу немає» — це роман-пробіжка, який не дає перевести подих. Це одіссея вулицями Києва та споконвічне повернення до самого себе. Це лабіринт із зарядженими рушницями, кожна з яких обов’язково вистрілить. Це історія про те, що навіть найбільший невдаха одного разу може змінити світ. І, звісно, це книга про час. А точніше — про його відсутність.

У новій книжці короткої прози поет, прозаїк і публіцист Станіслав Асєєв постає перед нами як тонкий лірик, твори якого виринають ніби з позачасся, із сутінків, — так, наче бачиш змальовані події уві сні.

Відомий широкому загалу насамперед як публіцист, автор книжок «"Світлий шлях" : історія одного концтабору» та «В ізоляції» (за останню здобув Шевченківську премію у номінації «Публіцистика та журналістика») Станіслав здивує читачів пронизливими різножанровими текстами, що були написані у період між 2011-2021 роками. У них чарівна леді своїми сльозами освічує темряву байдужого міста, священник і убивця змушені ділити одну в'язничну камеру на двох, коханці вирушають на край світу, а бізнесмен-торговець знай прораховує на на калькуляторі усе своє життя.

Анна і Сара — дві дівчинки з різних часів. Перша — сучасна підлітка, переселенка з Донецька, яка захоплюється музикою і має близькі взаємини із набагато старшим одруженим чоловіком. Друга — єврейська дівчинка, яка нічого не чує через ваду слуху, робить дивовижні колажі, веде щоденник упродовж 1938–1941 рр., і згодом цей щоденник вийде у світ окремою книжкою. Що ж поєднує двох дівчат із такими різними долями? І навіщо Анні щоденник Сари, яку правду вона хоче там відшукати?

Ця книжка — про важливість помічати тих, хто поруч, про дорослішання та набуття самості й власного голосу, про складання із розрізнених фрагментів себе і свого цілісного світу, в якому немає порожніх місць. Врешті — про правду, стійкість, про дім, який завжди з нами, хай би де ми були.

Станіславів кінця ХІХ – початку ХХ століття. Звичайне місто на кресах «щасливої Австрії», в якому живуть, страждають, нероздільно закохуються, захоплюються наукою і шарлатанськими виступами всесвітньо знаних ілюзіоністів, розважаються на балах і карнавалах, ходять на шпацер і ховають таємниці у різьблених комодах. І на тлі епохи, яка для нащадків щораз більше обростатиме міфами про ідилічне життя, - долі двох жінок, що переплелися так тісно, як стовбури дерев – у нерозривному зв’язку, який не дає ні жити, ні дихати, ні залишитися, ні піти.
«Фелікс Австрія» – другий роман української письменниці, перекладачки та публіцистки Софії Андрухович, який вперше побачив світ 2014 року. Книжка стала справжнім бестселером в Україні.

«Фелікс Австрія» перекладено німецькою, польською, чеською, угорською, хорватською, французькою мовами; книжка стала лауреатом багатьох українських та закордонних премій та отримала чимало відзнак та нагород.

Понівечений до невпізнаваности в одній із гарячих точок на Сході України, герой роману «Амадока» тільки дивом залишився живим. Це сумнівна втіха, оскільки важкі травми призвели до повної втрати пам’яти: чоловік не пам’ятає ні свого імени, ні звідки походить, не пригадує жодної близької людини, жодного фрагмента свого попереднього життя. Таким його і віднаходить жінка, любов і терпіння якої здатні творити дива: сягати найглибших пластів забуття і спогадів, поєднувати розрізнені клапті понівеченої свідомости, зшивати докупи спільну історію.

Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?