Книги Лі Йондо

Наґи, змієподібні мешканці Півдня, що спілкуються за допомогою мислемовлення, хитрістю полонили свою богиню і відтоді використовують її силу у війні проти північан. Попри те, що на боці північної армії уособлення Бога вогню і навіть дракон, шансів здолати ворога у них замало, адже наґи практично безсмертні. Лише відшукавши втілення всіх богів Півночі можна отримати шанс перемогти безсердечних істот. Тож загін відважних розвідників — леконський воїн Тінахан, доккебі Біхьон та людина Кейґан Дракар — відчайдушно намагаються виконати свою пошукову місію і врятувати свій світ.

Наґ Рюн, лекон Тінахан, доккебі Біхьон і людина Кейґан Дракар дісталися храму Хаінся. Там вони нарешті дізнаються більше про пророцтво, яке привело їх сюди: хранителі з Вежі сердець замислили вбити одного з божеств. Монахи просять Рюна викликати Богиню, яка не залишає слідів, щоб дізнатися, як завадити здійсненню задуму змовників. Рюн виконує прохання — і потрапляє в ретельно підготовлену пастку.

У так званому Останньому притулку, корчмі, розташованій на краю пустелі Фунтен, зустрічаються Кейґан Дракар — людина, яка володіє легендарним мечем, лекон Тінахан — здоровань з головою півня, і доккебі Біхьон Шрабль — людиноподібна істота, здатна створювати чарівний вогонь. Дотримуючись давнього пророцтва: «Троє мусять зустрітися з одним», вони розпочинають свою надзвичайну місію — відшукати таємничого наґа, який, можливо, є своєрідним ключем до порятунку їхнього світу, і супроводити його до храму Хаінся на півночі країни. Наґи — напівбезсмертні істоти, які живуть, мов примари, по той бік кордону, у містах із застиглого мармуру, захованих у непрохідному лісі Кіборен. Чотири різних народності з принципово відмінними цінностями, звичаями і навіть тривалістю життя об’єднуються, щоб урятувати свій світ. <br>
«Той птах, що п’є сльози» — це глибоко філософське фентезі, сповнене як трагічно-диявольських симетрій, так і кумедних ситуацій, від яких можна сміятися досхочу. Більш нюансований, ніж серія про Гаррі Поттера, дотепніший за «Володаря перснів» і набагато менш жорстокий, ніж «Пісня льоду і полум’я», «Той птах, що п’є сльози» неодмінно задовольнить апетит читача до динамічного фентезі, філософського, але водночас наукового, більш духовного, ніж магічного, та, передусім, це історія про дружбу, яка знаходить втіху в лихолітті буття.<br>