Видавництво Жупанського

Томас Раґлз Пінчон /1937 р. н./ – культовий американської письменник. Автор восьми романів, збірки оповідань і низки есеїв. Лауреат Фолкнерівської (1963) та Національної книжкової (1973) премій, останньої – за свій найвідоміший роман «Веселка тяжіння» («Gravity’s Rainbow»). Пінчон здобув гучну славу одного з найскладніших і найзагадковіших прозаїків сучасності, а той факт, що письменник є відлюдником, також додає неоднозначності у ставленні до нього: Томас Пінчон за все життя ще не дав жодного інтерв’ю, не приходить на вручення премій, ретельно приховує будь-яку особисту інформацію, а його фотографій взагалі існує менше десяти. Пінчон також один з небагатьох американських письменників, які з’явились у культовому мультсеріалі «Сімпсони», однак і тут ТРП, озвучивши свого персонажа, лишився «чесним із собою»: гуляє з пакетом на голові, де намальований знак питання. Не менш загадковою є і творчість Пінчона, яка позначена іронією і водночас надзвичайно заплутаною символікою та конспірологією, що хитромудро і неочікувано вплетені у полотнища творів письменника, над якими і досі не припиняють ламати списи літературні критики, літературознавці та просто поціновувачі літературних шарад і ребусів. «Веселка тяжіння» –найвідоміший роман Пінчона, який водночас справедливо вважається його magnum opus. «Веселка тяжіння» – один з найзаплутаніших американських романів і водночас один із найвпливовіших, стиль якого імітували навіть ті письменники, що його так і недочитали. Справжній «міцний горішок» для прихильників інтелектуальної літератури, текст, що довго не впускає у свій світ, а потім довго не відпускає з нього. Багатолюдний, мультирівневий, політематичний, герметичний, гуманістичний і ліричний. Роман, справжнім героєм якого є ракета «Фау-2», що вилітає на перших сторінках і долітає до читачів в останньому абзаці, проте почути її не буде жодної змоги, адже вона випереджає звук, а ви будете надто захоплені читанням.

«Сірі обійми Міжсезоння» є серединною частиною циклу «Колесо року», своєрідним його екватором і проміжним підсумком, що розділяє хроніки про осінь і весну та оповіді, присвячені літу і зимі. На зміну хронічно хворій зимі у нашу реальність непомітно вповзає Міжсезоння. Воно поволі обплутує сірими мацаками вулиці і будинки, думки і сни, консервує перебіг життя і навіть сам час. Усе, як завжди, почнеться із карантину, який, втім, швидко переросте у щось незрозуміле і жаске. Першими під його вплив потраплять дорослі, які у круговерті своїх дорослих проблем нечасто звертають увагу на всі ті тривожні знаки і знамення, які провіщають прихід Міжсезоння. Тож давати всьому цьому раду знову доведеться дітям, бо лише вони здатні побачити справжню сутність демона Міжсезоння і лише вони врешті-решт здатні йому протистояти, щоб знову зрушити з місця завмерле Колесо року і тим самим запустити новий цикл життя.

З першого дня найдовша навчальна чверть одразу позначається недобрими прикметами. Морозна свіжість зими розтікається хворобливою відлигою, залитими імлою вулицями повзуть зловісні грейдери, більшість вчителів у школі загадково зникли, а плутані пояснення щодо їхніх дивних хвороб і життєвих негараздів не викликають жодної довіри. Всі уроки замінюють фізкультурою, яку починає вести новий незвичайний учитель, що геть не схожий на фізкультурника – та й на вчителя загалом. Так 8-Б клас починає занурюватися у нескінченне моторошне Міжсезоння, яке день за днем усе глибше затягує їх у свою сіру застиглу реальність. Школа майже спорожніла, ніхто не ходить на заняття, окрім їхнього класу, скоро оголосять карантин, і тоді має статися щось по-справжньому жахливе.

Роман «Сірі обійми Міжсезоння» продовжує хроніки циклу сучасного урбаністичного міфотворення «Колесо року». Втім, як і кожен із творів цього циклу, він є цілком самостійним, і його можна читати окремо.

Серед більше ніж півсотні романів у доробку письменника «Париж ХХ століття» займає окреме місце, оскільки, на відміну від інших його творів, він сповнений не стільки звичного захоплення чудесами науки майбутнього, скільки тривогою про те, до чого може призвести індустріалізація суспільства і, як наслідок, тотальна раціоналізація всіх проявів життя. Рукопис роману вважали втраченим аж до 1989 року, коли його знайшов у родинному сейфі праправнук Жуля Верна. Таким чином, роман, написаний у 1863 році про Париж 1960-х років, було вперше опубліковано аж у далекому для обох епох 1994 році.

Цей роман написаний у геть невластивому для Жуля Верна жанрі антиутопії, коли він чи не єдиний раз у своїй творчій кар'єрі дозволяє собі скепсис і пересторогу щодо індустріалізації суспільства і стрімкого розвитку технологій. У романі Верна світ Парижа ХХ століття виглядає бездушним і меркантильним, позбавленим свободи творчості та підвладним лише механічному раціо. На щастя, похмурі прогнози Жуля Верна стосовно Парижа 60-х не збулися, але тим цікавіше буде тепер прочитати його думки з приводу негативного сценарію майбутнього, передумови якого письменник бачив у своїй добі. А можливо, Жуль Верн не так сильно й помилявся, просто тривожні зміни настають дещо повільніше, ніж він передбачав?

Роман «Скляні бджоли», який зачіпає теми стрімкого технологічного прогресу та заміни живого штучною імітацією, лише на перший погляд є фантастичним, адже у глибинних пластах цього тексту – міркування Юнґера Ернста про стрімкий поступ людства і занадто швидку зміну основ життя, коли в одвічному прагненні до спрощення і спокою люди натомість завжди отримують ще складніше життя, сповнене тривог і позбавлене щастя. І далеко не всім знайдеться місце у такому новому механістичному та прагматичному світі.

Не всі кавалеристи однаково успішно здатні пересісти із коней старої традиції на танки прогресу, і головний герой роману, ротмістр Ріхард, якраз один із таких. У пошуках роботи, якої залишається все менше для людей попередньої генерації, життя зводить Ріхарда із загадковим та величним Цаппароні – творцем могутньої компанії з виготовлення роботів та маріонеток. Попередник Ріхарда на цьому місці за короткий час втратив глузд, і тепер Цаппароні шукає нового фахівця для виконання певних делікатних завдань.

«Виголошення лоту 49» – один з найвідоміших і водночас один із найзагадковіших романів «темної конячки» американської літератури, «джокера» американського постмодернізму Томаса Пінчона. Починаючись як класична оповідь про життя звичайної американської домогосподарки середини 60-х, оповідь поступово набирає все загадковіших і таємничіших обертонів, а насамкінець приголомшує читача, залишаючи його наодинці з роздумами про загадки і таємниці, щедро розсипані автором на сторінках твору, і змушуючи його знову перечитувати цей хитромудрий роман. Саме тому світова літературна спільнота і досі сперечається, про що ж, передовсім, цей культовий твір: про буремні і солодкі шістдесяті, дивовижний час, який вже більше ніколи не повернеться, про конспірологічні змови, коріння яких сягають у середньовіччя, чи про те, кому насправді належить Америка?